Ukraine

Ukraine
 
contact:Yuri Moussienko
Viktor Katchanovski

 

Шановний німецький народе, його уряд та керівництво концтабору «Дахау»», я – Швед Іван Арсентійович, колишній в'язень концтабору «Дахау» під № 34113, потрапив туди у 1942році у віці 14 років. Сам я 25.01.1927 року народження, родом з села Ружична, Хмельницької області, Україна. В концтабір я попав через батька, який служив кавалеристом першої кінної Армії Будьоного, він 1901 р.н. його вік під мобілізацію не підлягав. Був заслуженим і нажив собі ворога в лиці того, хто зустрів німецькі війська з хлібом-сіллю. Фашистський прихвостень служив віддано, знав німецьку мову і відбирав людей для засилки в Германію. Тут він і згадав мого батька, хотів вислужитись перед новими хазяями і видав його... Батькові довелось переховуватись до тих пір поки Гітлерівські війська були в нас.
У 1942 році замість батька забрали мене. Комісію я не пройшов – не підходив ні зріст, ні вага, а ні вік..., але фашистський слуга Панчук так ненавидів батька, що знаючи німецьку, вмовив німців забрати мене. Так я й виявився «придатний» і потрапив до Германії. По дорозі тікав три рази: раз в Тернополі, потім у Львові і третій раз у Кракові, але всі рази мене легко ловили, сонним завезли в Мюнхен, спочатку в штраф табір, потім під № 34113 у концтабір, де я провів три довгих роки поневірянь і знущань, яких ніколи не забути.
У штраф таборі я тяжко захворів і потрапив у казарму військовополонених. У мене було запалення легенів, я дуже страшно кашляв і мене винесли та положили на дворі, щоб не заразив інших, думали помру, але на щастя мене побачили жінки з жіночого бараку і там випадково виявилась подруга моєї мами, яка мене виходила і спасла. Мене обпікали кропивою, натирали і я на диво вижив, коли зайшов до бараку – ніхто не вірив, що я живий. Я був нещасний, ослаблений і коли робили перевірки, мене один з німців трьома пальцями штовхнув до тих кого забирали в крематорій, щоб спалити, як немічних, а інший, що йшов позаду, мабуть маючи щось людське в душі, бачачи молодого, ще навіть малого хлопчину – пожалів, вихватив і знову поставив у стрій. Так було три рази... Знову смерть мене оминула.
А за страждання про які ви просите згадати, як ми почували себе в цьому таборі смерті – навіть зараз, не так це все просто, можна з глузду з'їхати... Фашистські лікарі, щоб знищити народ, давали уколи для безпліддя, робили жахливі досліди над людьми – навмисно заражали різними хворобами: малярією, віспою, туберкульозом та спостерігали як виживем... Нас змушували дивитись на те як вони вміють знімати шкіру з живих людей, як забивають страшним батогом до смерті... Особливо важким був 1944 рік коли вся територія концтабору була встелена трупами, ми це все бачили коли нас гнали як скот на роботу. Тих хто це робив ми прокляли, прокляв весь світ і Бог... І не питайте, як ми почували себе в цьому пекельному таборі смерті. А почували ми себе як нікчемні, нікому не потрібні істоти, в яких була одна лише думка – «Коли це все скінчиться і ми станемо людьми»...
Та були ще й інші німці – трудолюбиві та добрі. Згадав декілька щасливих днів коли потрапив робити на сінокос до бауера, потім він мне відвозив назад до концтабору. Цього щастя неможна забути... Їсти він мене садив за свій стіл разом з собою і «грос фатер» дивлячись на мене по доброму сварився і заставляв їсти – «Ессен, ессен, ту кляйне»!!! Він навчив мене косити та клепати косу, жалів і відносився по-людськи. Цього забути й досі не можу...
У 1945 році нас звільнили американські війська. При звільнені у віці 17 років я важив 31 кг – живий скелет. Величезний, як мені тоді здавалось, темношкірий американець підняв мене на руки і заплакав. Його обличчя я пам'ятаю й досі...
Потім мене довго і суворо перевіряло КДБ і нарешті я був призваний до лав Радянської Армії. Мене відправили на Сахалін-Куріли де я прослужив 7 років. Прийшовши з армії, все було знищене війною, довелось все відбудовувати заново, працював на стройках, залізничній дорозі, дуже любив музику і працював в ансамблі ім. Равінського. Закінчив музичну школу та культ.освітній технікум. Де б я не був і не працював, музика завжди йшла зі мною по життю. Керував хоровими колективами і навіть зараз, у поважному віці ( 88 років ) я з задоволенням співаю у хорі «Ретро» м. Хмельницького. Маю сім'ю – дружина Ромуальда, дочка Наталія, двоє онуків та вже й двоє правнуків.
Я прожив довге та складне життя і в пам'яті назавжди закарбувались довгі роки поневірянь, нелюдських страждань, яких я зазнав у концтаборі «Дахау». Після війни я був у Німеччині чотири рази на запрошення німців і тепер я бачу, що німці народ дуже порядний і з шаною та повагою відносяться до людей, яким колись шкоду заподіяли фашисти. Діти за батьків не відповідають і тепер мені приємно, що нас так гарно приймають і шанують. Хай наші діти та онуки дружать, підтримують гарні стосунки, дружба краще ніж ворожба, хай ніколи не знають того, що довелось пережити нам, а щоб цього не відбулося треба пам'ятати і розповідати всім – що таке війна, яке це страшне лихо що скалічило стільки людських доль та життів...Потрібно всім світом боротись щоб більше ніколи не допустити таких страшних злодіянь перед людством!
А ми – колишні в'язні концтабору «Дахау» та й інших концтаборів, яких настроїв Гітлер наразі дякуємо Вам за турботу, за наші зустрічі, за душевне відношення і за людяність. Нехай буде дружба і мир у всьому світі.
І.А. Швед 2015р.